вiднайти й одного нечемного вислову, скажу бiльше: здоровань-фiлiстер,

призвичаєний сучасною умовнiстю брати без будь-якої огиди цiлi всипища

парканових словечок у щонайбанальнiшому американському чи англiйському

романi, буде вельми шокований вiдсутнiстю таких у "Лолiтi". Та якщо, задля

заспокоєння цього парадоксального ханжi, редактор посмiв би послабити або

вилучити такi сцени, якi з певного погляду можуть видатися "спокусливими"

(дивись iсторичне рiшення, прийняте вельмишановним суддею Джоном Вуссi,

грудня 6-го числа 1933р., з приводу iншої значно вiдвертiшої книжки),

довелося б взагалi вiдмовитись вiд друкування "Лолiти", адже саме тi сцени,

у яких дозвiльний соромiтник мiг би угледiти свавiльну чуттєвiсть, являють

собою насправдi конструкцiйно необхiдний елемент у розвої трагiчної оповiдi,

яка неухильно стремить до того, що тiльки й можна назвати моральним

апотеозом. Цинiк скаже, що на це претендує й професiйний порнограф, ерудит

вiдкаже, що палка сповiдь "Г.Г." зводиться до бурi в пробiрцi; що кожен рiк

не менш як 12% дорослих американцiв чоловiчої статi, - за скромним

пiдрахунком, якщо вiрити д-ру Бiанцi Шварцман (запозичую з приватного

повiдомлення), - проходить через той особливий досвiд, який "Г.Г." зображує

так розпачливо; та що, пiшов би наш знедолений мемуарист того рокового лiта

року 1947 до компетентного психопатолога, не сталося б i лиха. Це все так, -

втiм не було б цiєї книжки.

Подаруймо цьому коментаторовi, якщо вiн висловить ще раз те, на чому

неодноразово наполягав, а саме, що "непристойне" найчастiше дорiвнює

"незвичному". Великий витвiр мистецтва завжди оригiнальний; вiн за своєю

сутнiстю мусить вражати й голомшити, тобто "шокувати". Не маю й найменшого